Будь зі мною.
А не проти мене.
14 February
0
24 January
кожного разу заходжу на саммер і думаю, що треба почати писати частіше. хоча б заради якогось терапевтичного ефекту. бо часто думки та емоції настільки захоплюють, що сил тримати їх в собі дуже мало. а поговорити майже ні з ким.
розумію, що залежна від людей і мені хоч іноді потрібен контакт із зовнішнім світом, а двоє моїх найліпших друзів зачинилися в своїх світах і недоступні. спроба ж потоваришувати з колегою та хоч якось провести час поза домом вилилась ледь не в низку пліток про наші з ним стосунки. сміхота та й годі.
а ресурсу все більше не стає. складно стримувати емоційні вибухи, коли ти ледь тримаєшся щоб увесь час не плакати. через війну, через постійний дискомфорт, через неможливість планувати відпустки, якісь поїздки та хобі. тобто ті речі, які б мали підтримувати внутрішню стійкість та підзаряджати після виснажливих робочих буднів.
з роботою до слова теж все не дуже клеїться. іноді здається, що все тримається виключно на репутації та довірі, яку я виборола за попередні декілька років у свого менеджера. але нерви кожного разу поколюють. а бажання щось робити - все менше. особливо якісь довготривалі проекти.
що ж.
проте той факт, що зі світлом останні тижні все більш-менш, допомогли не вигоріти остаточно. але напруга від того, що "от-от щось станеться, це затишшя не просто так" не дає остаточно розслабитись і під'їдає залишки моральних сил.
це все дуже втомлює.
виснажує.
виїдає по крихті зсередини.
а іноді і по здоровенному шматку за раз.
і як розбити це коло я поки не вигадала.
а шкода.
розумію, що залежна від людей і мені хоч іноді потрібен контакт із зовнішнім світом, а двоє моїх найліпших друзів зачинилися в своїх світах і недоступні. спроба ж потоваришувати з колегою та хоч якось провести час поза домом вилилась ледь не в низку пліток про наші з ним стосунки. сміхота та й годі.
а ресурсу все більше не стає. складно стримувати емоційні вибухи, коли ти ледь тримаєшся щоб увесь час не плакати. через війну, через постійний дискомфорт, через неможливість планувати відпустки, якісь поїздки та хобі. тобто ті речі, які б мали підтримувати внутрішню стійкість та підзаряджати після виснажливих робочих буднів.
з роботою до слова теж все не дуже клеїться. іноді здається, що все тримається виключно на репутації та довірі, яку я виборола за попередні декілька років у свого менеджера. але нерви кожного разу поколюють. а бажання щось робити - все менше. особливо якісь довготривалі проекти.
що ж.
проте той факт, що зі світлом останні тижні все більш-менш, допомогли не вигоріти остаточно. але напруга від того, що "от-от щось станеться, це затишшя не просто так" не дає остаточно розслабитись і під'їдає залишки моральних сил.
це все дуже втомлює.
виснажує.
виїдає по крихті зсередини.
а іноді і по здоровенному шматку за раз.
і як розбити це коло я поки не вигадала.
а шкода.
12 December
дякую всьому можливому і неможливому, що на вихідних майже увесь час було світло і вдалося пожити як людина!
2 December
це я до чого.
з одного боку - повернення в Україну, переїзд до Києва, блекаути, постійний пошук світла та інтернету, тотальна відсутність комфорту.
з іншого - моя голова все ще зі мною. і нав'язливі думки. проблеми з самооцінкою. тривожність.
і я розумію, що таких, як я, сотні.
мільйони.
ми всією країною зараз такі. імітуємо життя, а не живемо. виснажені й вижаті. робимо все, щоб клепки не повилітали і голова ще трохи трималася при тямі.
відчуваю себе надто слабкою, щоб усе це витримати.
надто жалюгідною.
з одного боку - повернення в Україну, переїзд до Києва, блекаути, постійний пошук світла та інтернету, тотальна відсутність комфорту.
з іншого - моя голова все ще зі мною. і нав'язливі думки. проблеми з самооцінкою. тривожність.
і я розумію, що таких, як я, сотні.
мільйони.
ми всією країною зараз такі. імітуємо життя, а не живемо. виснажені й вижаті. робимо все, щоб клепки не повилітали і голова ще трохи трималася при тямі.
відчуваю себе надто слабкою, щоб усе це витримати.
надто жалюгідною.
«
Люди думають, що будуть щасливі, якщо переїдуть в інше місце, а потім виявляється: куди б ти не поїхав, ти береш з собою себе.»
— Н.Гейман
18 November
четвертий день в домі батьків, менш ніж за 50 км від лінії фронту. постійні сирени та глухі відголоски ППО. а може і прильотів. хто його знає. я ще не оволоділа мистецтвом розрізняти це все на слух.
привіт, перебої зі світлом.
привіт, тривожні думки.
згадала свій досвід 10-11 жовтня, коли світла не було майже усюди. коли не було сигналу та інтернету.
це найстрашніше - залишитися без засобів зв'язку з рідними та близькими. бути ізольованим від того, що відбувається навколо. ба більше - навіть не знати, чи надворі тривога. може навіть ядерка. а ти сидиш і нічого не чуєш, не розумієш і не знаєш. і просто чекаєш.
страшно мабуть в такі моменти бути наодинці. я рада, що мене ця участь оминула і я була не сама.
і тоді, і на цьому тижні.
але я все ще дуже сумніваюся, що повернутися в Україну було правильним рішенням.
що ж, час покаже.
привіт, перебої зі світлом.
привіт, тривожні думки.
згадала свій досвід 10-11 жовтня, коли світла не було майже усюди. коли не було сигналу та інтернету.
це найстрашніше - залишитися без засобів зв'язку з рідними та близькими. бути ізольованим від того, що відбувається навколо. ба більше - навіть не знати, чи надворі тривога. може навіть ядерка. а ти сидиш і нічого не чуєш, не розумієш і не знаєш. і просто чекаєш.
страшно мабуть в такі моменти бути наодинці. я рада, що мене ця участь оминула і я була не сама.
і тоді, і на цьому тижні.
але я все ще дуже сумніваюся, що повернутися в Україну було правильним рішенням.
що ж, час покаже.
30 September
хочеться вити як той пес з Дніпра.
і рвати їх голими руками.
на шматки.
усіх без винятку.
бо ніяких виправдань немає цим нелюдам.
жодного.
і рвати їх голими руками.
на шматки.
усіх без винятку.
бо ніяких виправдань немає цим нелюдам.
жодного.
12 September
не можу перестати захоплюватися сміливістю, відважністю та силою духу наших людей.
сталеві та незламні.
сталеві та незламні.
6 September
ми настільки боялись втратити особистість, злитись в єдине ціле, стати цим триклятим та ванільним "ми", що я зовсім перестала відчувати "нас".
є ти.
і є я.
які ніби живуть разом, ділять спільний побут, спільних друзів, серіали та навіть спогади, але ніяк не душевну близькість.
чому так сталося?
півроку сухих розмов. вдаваних хвилювань. поверхневого спілкування. чи так мають виглядати стосунки? чому я раніше не помічала? де ми загубили той зв'язок?
і зараз я не вірю, що у нас є майбутнє.
більше того - у мене немає бажання його шукати.
нехай я буду мрійницею, яка йде в пошуках нереальних ілюзій.
або стервом, яке розбило чиєсь серце через власні примхи.
але я буду живою. я буду відстоювати право на своє щастя.
думаю нам обом треба трохи переглянути свої пріоритети. бо так далі не можна.
вибач.
є ти.
і є я.
які ніби живуть разом, ділять спільний побут, спільних друзів, серіали та навіть спогади, але ніяк не душевну близькість.
чому так сталося?
півроку сухих розмов. вдаваних хвилювань. поверхневого спілкування. чи так мають виглядати стосунки? чому я раніше не помічала? де ми загубили той зв'язок?
і зараз я не вірю, що у нас є майбутнє.
більше того - у мене немає бажання його шукати.
нехай я буду мрійницею, яка йде в пошуках нереальних ілюзій.
або стервом, яке розбило чиєсь серце через власні примхи.
але я буду живою. я буду відстоювати право на своє щастя.
думаю нам обом треба трохи переглянути свої пріоритети. бо так далі не можна.
вибач.
25 July
18 July
17 July
7 July