хочу, щоб це місце сумувало за мною.

Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Как человек войны и окупации могу смело сказать, я не боюсь смерти. Вообще мой организм и мозг удивляют меня своей реакцией на все это дерьмо. С войной я узнала, что я не из тех, кто паникует, плачет, дрожит или впадает в ступор. Я из тех, кто обосрался от страха. 😐 В первые недели войны, пока моя семья плакала и пряталась, я сидела на унитазе с мыслями «Так значит вот так мы боимся?». Взрыв? Полина в туалете. Стрельба и крики улице? Полина в туалете. Похудела на 4 кг в первую неделю. Но это было только началом, дальше больше.

Как только мы выехали в Грузию я боялась каждого резкого звука, шарахалась и вскрикивала. Вела себя как дикая. И это не все!

Мою квартиру орки обстреляли из миномета неделю назад. Слава Богу, что меня там не было и мы выехали. Квартира в хлам. Я плакала 5 часов без остановки. Мама бегала вокруг меня и не знала, что со мной делать. К вечеру уснула, и проснулась с амнезией. Мой мозг отложил все это в дальний ящик и сказал мне «живем дальше, милая». Теперь я как та рыба из мультика, во время разговора забываю, что сказать дальше. И нахожусь где-то между землей и небом 24/7, втыкаю в стену и не слышу людей. Вот так мой мозг решил меня защитить и отталкивает все плохие воспоминания.

Пусто. Так странно. Я не боюсь смерти. Я не боюсь жизни. Я не понимаю кто я и зачем я тут. Просто живу и чего то жду. Так странно.

з черговою річницею революції гідності.
не забуваєте,
що вона у вас є,
а у русні нема.

саммер живе, русня дохне.

У вас когда нибудь было прощание, как в фильмах? Такое, чтобы с драмой, с объятьями и со слезами на глазах.

Нет?! У меня тоже.

Представьте: вы встретили человека с которым вам просто легко, с которым вы чувствуете уют и тепло. Это не та безумная и бездумная симпатия подростковой любви, а что то осознанное. Словно весь мир - это поток энергии, это буря в которой ты сражаешься на протяжении каждого дня. Буря в которой ты живешь, радуешься и грустишь - это что-то хорошее но всегда непредсказуемое. Но вот, есть человек, и рядом с ним словно вырастает стена вокруг вас, и ты чувствуешь себя дома. Что вся та буря осталась где-то там во вне, а сейчас ты тут и тебе спокойно.

Человек, который стал твоей тихой гаванью. То место, куда ты хочешь возвращаться снова и снова. И какие бы эмоции не дарил тебе мир: безумно счастливые или немного тяжелые, вечером ты хочешь возвращаться именно в эту свою тихую гавань. Успокоиться, подзарядиться и быть готовым к завтрашнему дню со своими эмоциями и сюрпризами. Ты почувствовал понятие дома.

И вот, у вас было прекрасное лето вместе, целый июль, немного июня и кусочек августа. А теперь вам надо расстаться. И не потому что кого-то что-то не устраивает, а просто ваши пути временно расходятся.

Билеты уже куплены, даты назначены.

Я улетаю в отпуск на месяц в другую страну. У меня там друзья, и мы с апреля ждали этого момента. И вот теперь, этот прекрасный момент долгожданной встречи с друзьями сопровождается расставанием, прощанием с человеком в котором обрела уют.

Я улетаю на месяц, казалось бы, это ничто в масштабах всей жизни. Но я знаю, что когда я прилечу обратно, его уже здесь не будет. Он ровно так же улетает куда то дальше в свою жизнь, и не на месяц, и даже не на год…

Мы не можем обещать друг другу ничего, кроме тех моментов, которые имеем сейчас, к сожалению такие реали.

Вчера мы провели прекрасный вечер вместе - наш последний вечер перед моим отлетом. А послезавтра он повезет меня в аэропорт. Это будет наше прощание. Прощание на неопределенный срок. Мы разъезжаемся и продолжаем дальше жить своей жизнью. Оставляя волю случаю, встретимся ли мы еще раз.

И вот теперь я уже ни в первый раз рисую это картину у себя в голове, где есть Я, Он и аэропорт. Я не смогу сдержать слезы, я не смогу не касаться, чувствуя тепло его кожи, пытаясь растянуть минуту и насладиться этим моментом еще и еще. Как в глупых мелодрамах над которыми и сама ни раз ревела, где главные герои, очевидно, любят друг друга, просто пока не могут быть вместе. Вот только в мелодрамах всегда есть продолжение, а я улетаю в неизвестность… просто потому что сейчас не время этому случиться, а случится ли это когда нибудь вообще, я не знаю.

И вот, меня ждет моя сцена - сцена прощания как в фильмах, где есть Я, ОН и аэропорт…

я сумую за можливістю писати тут свої дурниці.
але це насправді далеко не все чого мені зараз бракує.
я намагаюсь тримати руку на пульсі, вигадувати способи бути корисною, часом забуваючи про речі та людей, які мене надихали.
я хочу стояти серед пустої площі й зачитувати вголос улюблені вірші для власного спокою.
я відчуваю напругу у моїх судинах і хочу від неї позбавитись.
я думаю про те, що я роблю, щоб допомагати іншим і чи взагалі я відповідаю цій почесній ролі бути насправді не байдужою.
я навчуся турбуватися про людей краще, про будь-яких людей, які насправді потребують допомоги.
я буду ще більше цінувати те, що в мене є, свої вміння, свої навички й мій персональний досвід, цінувати те, якою я є і ким я є.
я і надалі завжди залишатимуся собою,
завжди боротимусь до кінця,
завжди називатиму речі своїми іменами та буду чесною з іншими, навіть, якщо це нескінченно дорого й невдячно.

від усього серця бажаю всій русні дохнути від ракет,
дивитися як ваших дітей та близьких розриває на шматки,
щоб ви сука виздихали.

ми змінюємо це середовище із людей, які нічого не знають у цьому житті, окрім як жити за правилами.
що якщо я тут, щоб навчити думати хоча б когось, щоб навчити діяти хоча б когось.

Вчора їхала в маршрутці і помітила одного чоловіка в салоні. Він був вдягнутий у старий одяг, але дуже охайний. Брюки, туфлі, затерте до півпрозорості поло, під яким видно біленьку майку. Сивий. І обличчя виглядало неймовірно добрим, трохи усміхненим. Виходячи, він подякував водію і побажав гарного дня, обережно спустився зі сходів і пішов собі.

Я уявила, що ця людина живе своє спокійне життя. Щасливий, маючи те, що є. Нікого не ображає, а просто собі живе. І мені чомусь захотілось плакати.