хочу, щоб це місце сумувало за мною.

Моя вразливість не більше твоєї.
Просто
В мене не завжди виходить так вправно відганяти від себе дурні думки.
…
Одна з тисячі подібних страт може потрапити на відео. Одне відео з тисячі подібних може потрапити в публічний простір.
Але насправді
Це відбувається
Кожен
День
Вже
378 днів.

Близько 800 воїнів полку Азов досі в полоні

І хто знає,
Той знає,
Що їх майже не обмінюють.
Жодного бійця з Азову не було на останньому обміні.
Жодного.

І знаючи, що таке русня
Та руснява пропаганда щодо Азову
Можна лише
Лише сподіватися.
Що вони живі.
Що їх дочекаються.

Масштаби цього піздецю
Такі неосяжні.
І сука
Все це так болить.
Нестерпно
Що хочеться впасти на підлогу
І вити
Допоки
Я не викричу
Весь цей біль.

Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Как человек войны и окупации могу смело сказать, я не боюсь смерти. Вообще мой организм и мозг удивляют меня своей реакцией на все это дерьмо. С войной я узнала, что я не из тех, кто паникует, плачет, дрожит или впадает в ступор. Я из тех, кто обосрался от страха. 😐 В первые недели войны, пока моя семья плакала и пряталась, я сидела на унитазе с мыслями «Так значит вот так мы боимся?». Взрыв? Полина в туалете. Стрельба и крики улице? Полина в туалете. Похудела на 4 кг в первую неделю. Но это было только началом, дальше больше.

Как только мы выехали в Грузию я боялась каждого резкого звука, шарахалась и вскрикивала. Вела себя как дикая. И это не все!

Мою квартиру орки обстреляли из миномета неделю назад. Слава Богу, что меня там не было и мы выехали. Квартира в хлам. Я плакала 5 часов без остановки. Мама бегала вокруг меня и не знала, что со мной делать. К вечеру уснула, и проснулась с амнезией. Мой мозг отложил все это в дальний ящик и сказал мне «живем дальше, милая». Теперь я как та рыба из мультика, во время разговора забываю, что сказать дальше. И нахожусь где-то между землей и небом 24/7, втыкаю в стену и не слышу людей. Вот так мой мозг решил меня защитить и отталкивает все плохие воспоминания.

Пусто. Так странно. Я не боюсь смерти. Я не боюсь жизни. Я не понимаю кто я и зачем я тут. Просто живу и чего то жду. Так странно.

Востаннє мені було так хуйово після виходу свинособачих військ з Київської області і перших кадрів звідти…
Вже минуло більше доби, а у мене досі в голові ті фото і відео зруйнованого будинку, крики людей під завалами… Побєда 3. Я одразу впізнала район. Все ж таки прожила в Дніпрі цілих 7 років. Там біля кільця є мрео, де я отримувала водійське посвідчення, а буквально в двох хвилинах пішки від нього будинок моєї викладачки з англійської, до якої я ходила на додаткові зайняття. Я відкрила гугл мапс подивитись, чи це раптом не той самий будинок. Ніби не він, відрізняється візерунок плитки зверху. Хоча дуже схожий, як схожі між собою всі житлові будинки в тому чи іншому спальному районі. Я дуже сподіваюсь, що вона жива, вона ціла і вона в безпеці.

з черговою річницею революції гідності.
не забуваєте,
що вона у вас є,
а у русні нема.

саммер живе, русня дохне.

Життя на допінгу. Костилі для переламаного ментального здоров‘я.

У вас когда нибудь было прощание, как в фильмах? Такое, чтобы с драмой, с объятьями и со слезами на глазах.

Нет?! У меня тоже.

Представьте: вы встретили человека с которым вам просто легко, с которым вы чувствуете уют и тепло. Это не та безумная и бездумная симпатия подростковой любви, а что то осознанное. Словно весь мир - это поток энергии, это буря в которой ты сражаешься на протяжении каждого дня. Буря в которой ты живешь, радуешься и грустишь - это что-то хорошее но всегда непредсказуемое. Но вот, есть человек, и рядом с ним словно вырастает стена вокруг вас, и ты чувствуешь себя дома. Что вся та буря осталась где-то там во вне, а сейчас ты тут и тебе спокойно.

Человек, который стал твоей тихой гаванью. То место, куда ты хочешь возвращаться снова и снова. И какие бы эмоции не дарил тебе мир: безумно счастливые или немного тяжелые, вечером ты хочешь возвращаться именно в эту свою тихую гавань. Успокоиться, подзарядиться и быть готовым к завтрашнему дню со своими эмоциями и сюрпризами. Ты почувствовал понятие дома.

И вот, у вас было прекрасное лето вместе, целый июль, немного июня и кусочек августа. А теперь вам надо расстаться. И не потому что кого-то что-то не устраивает, а просто ваши пути временно расходятся.

Билеты уже куплены, даты назначены.

Я улетаю в отпуск на месяц в другую страну. У меня там друзья, и мы с апреля ждали этого момента. И вот теперь, этот прекрасный момент долгожданной встречи с друзьями сопровождается расставанием, прощанием с человеком в котором обрела уют.

Я улетаю на месяц, казалось бы, это ничто в масштабах всей жизни. Но я знаю, что когда я прилечу обратно, его уже здесь не будет. Он ровно так же улетает куда то дальше в свою жизнь, и не на месяц, и даже не на год…

Мы не можем обещать друг другу ничего, кроме тех моментов, которые имеем сейчас, к сожалению такие реали.

Вчера мы провели прекрасный вечер вместе - наш последний вечер перед моим отлетом. А послезавтра он повезет меня в аэропорт. Это будет наше прощание. Прощание на неопределенный срок. Мы разъезжаемся и продолжаем дальше жить своей жизнью. Оставляя волю случаю, встретимся ли мы еще раз.

И вот теперь я уже ни в первый раз рисую это картину у себя в голове, где есть Я, Он и аэропорт. Я не смогу сдержать слезы, я не смогу не касаться, чувствуя тепло его кожи, пытаясь растянуть минуту и насладиться этим моментом еще и еще. Как в глупых мелодрамах над которыми и сама ни раз ревела, где главные герои, очевидно, любят друг друга, просто пока не могут быть вместе. Вот только в мелодрамах всегда есть продолжение, а я улетаю в неизвестность… просто потому что сейчас не время этому случиться, а случится ли это когда нибудь вообще, я не знаю.

И вот, меня ждет моя сцена - сцена прощания как в фильмах, где есть Я, ОН и аэропорт…