СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,

Очікувано, що зараз книги читаються ну дуже повільно. Особливо з моїм умінням підбирати акурат те, що викликає неоднозначні емоції і тригерить.
Зараз читаю «Інтернат» Жадана і настільки повільно продираюсь між рядків, настільки болісно, тривожно… Історія не просто актуальна і на часі, вона буквально має бути прочитана кожним. Найголовніше питання, яке майорить на фоні: чи можна в умовах війни вважати себе непричетним до того, що відбувається, лишатись "аполітичним" і "ні за кого". Можливо, для когось історія буде про щось інше, бо ж кожен з нас має свій досвіт та особливості світосприйняття, та для мене головний герой Паша – це буквально відлуння слова «вибір».
Але найдивовижніше в цій книзі – вміння автора писати так, що читати практично фізично боляче, але відірватись просто неможливо.

Дивно читати про війну та буквально бачити й чути її "у прямому ефірі". Щиро вважаю, що кожен, хто поїхав з країни, аби врятуватися чи врятувати сім'ю, дітей тощо, просто зобов'язані прочитати цей роман. Аби мирний пейзаж за вікном не вводив нікого в оману, бо жоден з нас не повинен забувати ні на мить – війна ще триває.

і буде новий день
і хотітиметься жити.

коли пояснюєш людям, що зараз не можеш спілкуватися з ними безперервно, бо в тебе немає на це ресурсу, треба бути достатньо вправним дипломатом, щоб кому-небудь не здалося, що ти їх ігнориш чи не дай Боже, щоб вони не вигадали собі якихось інших фантастичних причин.

я не можу спати. не лише тому, що сирена виє прямо мені у вухо, а й через цей безконечний потік думок.

я уже прийняла це рішення, але постійно запитую себе чи це справді те, що мені зараз потрібно? чи зможу я залишити людей яких я люблю? чи не збожеволію я від усіх цих думок? чомусь думається, що поки я тут, я можу хоч щось зробити, що завдяки тому, що я тут усе має бути добре, наскільки взагалі може щось бути добре, коли люди продовжують помирати.

я не вірю в те, що так повинно було статися, бо це не правда, ніхто не повинен помирати такою жахливою і невідворотною смертю, окрім убивць, що принесли в наш дім війну. я все своє життя намагаюсь триматися, але як же мене це дістало.

я б хотіла, щоб час зупинився на мить і я змогла відчути як це чомусь по справжньому радіти в цьому житті.

я багато думаю про людей, які пережили досвід війни і які ми були до них байдужі. я знаю, що люди довкола, які не мають подібного досвіду, ніколи нас не зрозуміють, бо по правді, навіть ті, хто цей досвід мають теж не завжди спроможні це осягнути.

я справді вважаю, що ніде не має ліпшого місця на цій землі, ніж там, де ми є, ніж в Україні, мені видається, що це справді усе, що в мене є, себто без цього у мене нічого нема.

я дивлюсь на людей, які десь дуже далеко від нашої реальності. вони готують сніданки, бачиться з друзями, турбуються про сім'ю і це добре мати можливість жити своє життя. я запитую себе про те чи я зможу коли-небудь їх зрозуміти? відчути себе так само хоч на одну маленьку мить.

я знаю, що все, що ми хочемо це не завжди те, що ми маємо, але те, що ми маємо це завжди про те, що ми робимо.

боротися до кінця це теж шлях,
але легше йти по ньому хоча б трішки щасливим.

Як же мене хуйовить від Маріуполя та Азовсталі.
Окрім всіх цивільних, хоч це і здається вже неможливим, але як я мрію, щоб лишилися живими Прокопенко, Калина та всі військові, чиї імена мені невідомі.
З кожним новим зверненням Калини я радію, що він живий, але нічого хорошого в тих зверненнях немає.

робити наші почуття видимими.
це добре не здаватися.
але почуватися погано це нормально.
нормально завжди, а не лише під час війни.
абсолютно нормально бути людиною.
ще більш нормально визнавати, що вам важко не лише фізично,
що вам може бути важко ментально.
це нічого.
не потрібно звинувачувати себе.
не потрібно дозволяти іншим, говорити вам "як буде краще", не дозволяйте знецінювати ваші почуття.
поверніться до турботи про себе, починаючи з дуже базових речей як їжа, сон, прогулянки на свіжому повітрі, якийсь ваш персональний мінімум речей, що повертають вас до життя, навіть, якщо для когось це зовсім безглузді речі,
зараз мова не про них, а про вас.
побудьте наодинці, якщо вам так комфортніше.
зберігайте соціальну дистанцію, де це доречно.
турбуйтеся про себе добре, будьте в безпеці.