я сумую за можливістю писати тут свої дурниці.
але це насправді далеко не все чого мені зараз бракує.
я намагаюсь тримати руку на пульсі, вигадувати способи бути корисною, часом забуваючи про речі та людей, які мене надихали.
я хочу стояти серед пустої площі й зачитувати вголос улюблені вірші для власного спокою.
я відчуваю напругу у моїх судинах і хочу від неї позбавитись.
я думаю про те, що я роблю, щоб допомагати іншим і чи взагалі я відповідаю цій почесній ролі бути насправді не байдужою.
я навчуся турбуватися про людей краще, про будь-яких людей, які насправді потребують допомоги.
я буду ще більше цінувати те, що в мене є, свої вміння, свої навички й мій персональний досвід, цінувати те, якою я є і ким я є.
я і надалі завжди залишатимуся собою,
завжди боротимусь до кінця,
завжди називатиму речі своїми іменами та буду чесною з іншими, навіть, якщо це нескінченно дорого й невдячно.

від усього серця бажаю всій русні дохнути від ракет,
дивитися як ваших дітей та близьких розриває на шматки,
щоб ви сука виздихали.

ми змінюємо це середовище із людей, які нічого не знають у цьому житті, окрім як жити за правилами.
що якщо я тут, щоб навчити думати хоча б когось, щоб навчити діяти хоча б когось.

Вчора їхала в маршрутці і помітила одного чоловіка в салоні. Він був вдягнутий у старий одяг, але дуже охайний. Брюки, туфлі, затерте до півпрозорості поло, під яким видно біленьку майку. Сивий. І обличчя виглядало неймовірно добрим, трохи усміхненим. Виходячи, він подякував водію і побажав гарного дня, обережно спустився зі сходів і пішов собі.

Я уявила, що ця людина живе своє спокійне життя. Щасливий, маючи те, що є. Нікого не ображає, а просто собі живе. І мені чомусь захотілось плакати.

СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,

Очікувано, що зараз книги читаються ну дуже повільно. Особливо з моїм умінням підбирати акурат те, що викликає неоднозначні емоції і тригерить.
Зараз читаю «Інтернат» Жадана і настільки повільно продираюсь між рядків, настільки болісно, тривожно… Історія не просто актуальна і на часі, вона буквально має бути прочитана кожним. Найголовніше питання, яке майорить на фоні: чи можна в умовах війни вважати себе непричетним до того, що відбувається, лишатись "аполітичним" і "ні за кого". Можливо, для когось історія буде про щось інше, бо ж кожен з нас має свій досвіт та особливості світосприйняття, та для мене головний герой Паша – це буквально відлуння слова «вибір».
Але найдивовижніше в цій книзі – вміння автора писати так, що читати практично фізично боляче, але відірватись просто неможливо.

Дивно читати про війну та буквально бачити й чути її "у прямому ефірі". Щиро вважаю, що кожен, хто поїхав з країни, аби врятуватися чи врятувати сім'ю, дітей тощо, просто зобов'язані прочитати цей роман. Аби мирний пейзаж за вікном не вводив нікого в оману, бо жоден з нас не повинен забувати ні на мить – війна ще триває.

і буде новий день
і хотітиметься жити.