вітер в її волоссі
24 January
кожного разу заходжу на саммер і думаю, що треба почати писати частіше. хоча б заради якогось терапевтичного ефекту. бо часто думки та емоції настільки захоплюють, що сил тримати їх в собі дуже мало. а поговорити майже ні з ким.
розумію, що залежна від людей і мені хоч іноді потрібен контакт із зовнішнім світом, а двоє моїх найліпших друзів зачинилися в своїх світах і недоступні. спроба ж потоваришувати з колегою та хоч якось провести час поза домом вилилась ледь не в низку пліток про наші з ним стосунки. сміхота та й годі.
а ресурсу все більше не стає. складно стримувати емоційні вибухи, коли ти ледь тримаєшся щоб увесь час не плакати. через війну, через постійний дискомфорт, через неможливість планувати відпустки, якісь поїздки та хобі. тобто ті речі, які б мали підтримувати внутрішню стійкість та підзаряджати після виснажливих робочих буднів.
з роботою до слова теж все не дуже клеїться. іноді здається, що все тримається виключно на репутації та довірі, яку я виборола за попередні декілька років у свого менеджера. але нерви кожного разу поколюють. а бажання щось робити - все менше. особливо якісь довготривалі проекти.
що ж.
проте той факт, що зі світлом останні тижні все більш-менш, допомогли не вигоріти остаточно. але напруга від того, що "от-от щось станеться, це затишшя не просто так" не дає остаточно розслабитись і під'їдає залишки моральних сил.
це все дуже втомлює.
виснажує.
виїдає по крихті зсередини.
а іноді і по здоровенному шматку за раз.
і як розбити це коло я поки не вигадала.

а шкода.
0